Історія Олександра Постернака.
26-річний ветеран, артилерист 37-ої окремої бригади морської піхоти ЗСУ, а нині — водій навантажувача МХП Олександр Постернак — приклад незламності, сили волі, вражаючої внутрішньої мотивації і непохитного оптимізму.
Його історія надихає не здаватися й підкорювати нові вершини. Та ще й обов’язково — з усмішкою!
«Я на війні завжди був дуже серйозним оптимістом! І зараз такий, — каже Олександр Постернак. — Саме основне — засівати в голові правильні думки, постійно міркувати про свій власний розвиток, про вдосконалення своїх кращих навичок і повторюсь: засівати тільки хороші думки! Все з них починається!»
До лав ЗСУ став у 24 роки
Олександр Постернак родом з смт Тростянець Вінницької області, за освітою — механізатор. Закінчив Ладижинський коледж, а навчання у Вінницькому національному аграрному університеті поєднував уже з роботою у МХП — з 2022 року працює водієм
навантажувача на переробному комплексі Вінницької птахофабрики.
Хоч по віку ще не мав би підлягати мобілізації, на захист України Олександр став у 24 роки. Каже, у той момент вже багато друзів були у війську, тож і сам був готовий.
У 2023 році, після місяця навчання у Великобританії у новозеландських інструкторів пришвидшеній базовій військовій підготовці, його направили у 37-му окрему бригаду морської піхоти спершу водієм-електриком. А потім він перевівся до друга в батарею на посаду майстра-номера обслуги.
«Як просто в народі кажуть: «заряжаючий». Виконував роботу — заряджати снаряд і стріляти по ворогу. — Розуміючи, що на війні може статися все, що завгодно, і потрібно вміти один одного підміняти, побратими мене також навчили на навідника, командира гармати, «мехвода» — водія гармати. А закінчив свою роботу я неофіційно командиром вогневої групи».
Свій позивний «Постернау» Олександр отримав, саме коли був на позиції і перший раз став командиром гармати.
«У нас були хлопці з Заходу України, які завжди закінчували слова на свій манер: «з тобоу», «зі мноу», «двіста». У той день я якраз був на чергуванні, на рації. Коли треба було зі мною вийти на зв’язок, мій кращий друг, побратим, щоб не сказати прізвище Постернак, назвав «Постернау». Так і закріпився позивний «Постернау», — усміхаючись, розповідає Олександр.
Сила побратимства, власна чітка самоорганізація та дисципліна, обов’язковий сухий закон і жодних шкідливих звичок, фізичне навантаження, як найкраща розрядка від стресу, а також гумор, позитивне налаштування, теплі спогади про дім, шкільні роки й улюблений футбол — те, що найбільше додавало сил в артилерійських воєнних буднях.
«А ще в усьому виручав особливий ніж, який мій батько власноруч зробив. Тато колись працював на заводі у Києві і вирізав той ніж з диску, що ріже бетон, — розповідає Олександр. — Ще в часи АТО з цим ножем спочатку пробув службу у піхоті мій дядько, згодом — батько в артилерії, а потім ніж вже й мені дістався. Дуже класний ніж! Не ламався, не тупився — ми все ним відкривали. Рятував у будь-яких ситуаціях! Та, на жаль, під час одного обстрілу уламок зламав мого ножа. Я тоді дуже засмутився, адже він вже був частиною мене, постійно був зі мною. Але відправив його батькові, який має дійсно золоті руки. І тато зробив точно таку саму копію, тільки вже з іншого металу».
«Вибух стався трішки вище над головою: якби сидів у бліндажі, просто прорешетило б»
Правильні дії і миттєва реакція врятували Олександра, коли на бойовому завданні під час ураження цілі українських військових було виявлено противником. Коли ворог почав артилерійський обстріл, воїни встигли заховатися в укриття.
«Так як я завжди цікавився військовою тематикою і постійно щось вивчав, розумів, що на нашому напрямку у ворога є снаряд «Краснопіль», який вражає наведенням — це зразу бліндажа немає. Сидіти просто не можна було, бо розрешетило б. Тож я ліг. Вийшло так: одна сходинка, друга, третя — і саме в третю влітає. Вибух стався в метрі від мене, але трішки вище над головою, — згадує Олександр. — В той момент я нічого не відчував. Була така порожнеча, що я подумав: це що, типу, я вже загинув?.. Це були секунди, а потім я почув, як позаду мене почали кричати побратими, чи всі живі. У цей момент я відчув мандраж у тілі, піднявся з-під землі і побачив свою травму. Коли вибіг, почав надавати собі допомогу. Пощастило, що у нас на позиції був автомобіль. Всі швидко зреагували і ми вчасно виїхали на евакуаційний пункт. Так, можна сказати, мені врятували руку».
Вже на другій евакуації, коли вивезли зі стабпункту у Херсон, Олександру зробили першу операцію, а потім направили у госпіталь в Одесу.
Після п’яти операцій і трьох місяців реабілітації Олександр Постернак повернувся на службу і ще півроку воював.
Коли ж отримав групу інвалідності, згадує, приїхав додому втомлений і одразу ліг спати. Й лише зранку, прокинувшись й побачивши свої речі, усвідомив, що вже не просто у відпустці, а — остаточно вдома.
Після поранення повернувся в МХП: «Як ветеран відчуваю щиру підтримку»
«Повернутися до цивільного життя після військового просто. В тебе є де зберігати і приготувати їжу, є де поспати, є дах над головою. Я швидко адаптувався , — каже Олександр Постернак. — А коли пройшов медичний огляд, мені дозволили повернутися до мого попереднього робочого місця. Зараз, як і до війни, я працюю водієм навантажувача на переробному комплексі Вінницької птахофабрики. Як ветеран відчуваю щиру підтримку: і більш лояльне ставлення, і приємні подаруночки, і розуміння, коли потрібні додаткові відпустки. У компанії МХП є дуже багато заходів, де можна навчатися, брати участь, розвиватися і жити далі».
Понад 2900 співробітників МХП зараз воюють на фронті, понад 900 ветеранів повернулися до роботи в компанію. Для комплексної підтримки військових, ветеранів та їхніх родин з 2023 року успішно діє програма «МХП Поруч», завдяки якій захисники під час служби отримують всебічну індивідуальну підтримку й допомогу своїм військовим частинам, а після повернення з фронту — якісні медичні обстеження, лікування та
реабілітацію, правовий та психологічний супровід, професійну адаптацію й за потреби — перенавчання, беруть участь у численних реінтеграційних заходах. Від компанії МХП відчувають сталу опору та підтримку на всьому шляху: від служби до повернення у цивільне життя.
Завдяки програмі «МХП Поруч» ефективну реабілітацію пройшов і Олександр Постернак.
«У реабілітаційному центрі крім загальних процедур, на кшталт родонових ванн та масажів, були процедури саме за моїм «профілем». Зокрема, я проходив електростимуляцію — електрикою стимулювали нерви та атрофовані м’язи. І дуже круто працював зі мною фізіотерапевт. Надзвичайно фаховий спеціаліст, з яким ми щодня протягом години сумлінно займалися. Коли я казав, що вже не можу пальці розгинати, бо так боляче, він навпаки радів, казав: «Це добре! В тебе почали працювати м’язи!» — ділиться Олександр Постернак. — Зараз ті функції, які мені життєво потрібні, працюють. Підняти, підтягнутися, віджатися від ліжка, щоб встати, чи щось понести — я можу. А от лампочку закрутити, кружку нормально взяти зі столу — поки ні. Нерв ушкоджений, тому з дрібною моторикою поки так. Як сказали лікарі — треба лише чекати. На відновлення потрібен час».
Вражає спортивними перемогами
Олександр Постернак з дитинства обожнював спорт. У старших класах школи грав у футбол у Першій лізі України, а пізніше захопився бігом та від дистанцій у 10 кілометрів дійшов до марафону. Повернувшись після поранення з війни, зараз Олександр Постернак залюбки доєднується до всіх спортивних подій, які проводить МХП. Своїм прикладом, незламністю, силою та жагою до нових звершень надихає усіх колег.
«Коли я повернувся на своє робоче місце, було дуже багато нових людей і залишилися колеги, з якими я працював. Всі мене привітали з усмішкою, раділи, а з новими працівниками ми швидко здружилися. І в кожному заході, в якому я зараз беру участь, завжди мене підтримують», — ділиться Олександр Постернак.
Свої нинішні спортивні перемоги він присвячує побратимам, які продовжують боронити Україну. Лише за цей рік Олександр Постернак пробіг два напівмарафони у межах
благодійних забігів MHP Run4Victory у Луцьку та Вінниці, вразив результатами на знаменитих змаганнях з перешкодами Kordon Race на Львівщині, на всеукраїнських змаганнях «Звитяга Нескорених» виборов одразу дві медалі: у вправах на ейрбайку та штовханні гирі за хвилину. Також зайняв призове місце на дистанції 1000 км на запливі на SAP-дошках, у складі команди Вінницької птахофабрики гідно виступив на благодійному футбольному турнірі MHP Football CUP у Києві, а на нещодавньому фінальному етапі всеукраїнської серії спортивно-благодійних подій «Активні парки з МХП» у Ладижині здобув перемогу серед чоловіків на дистанції 10 кілометрів.
«Такі заходи дуже важливі. Надають сили, дарують насолоду і нові знайомства, можливість випробувати себе й дізнатись щось нове — це саме ті дні життя, які запам’ятовуються, — каже ветеран. — Спорт — це впевненість. Це сила рухатись далі, незважаючи ні на що. Спорт важливий для всіх людей, а для військових — це, напевно, найкращий розвантажувальний інструмент. Чудово розвантажує від стресу».
Як справжній боєць у будь-чому, за що би не взявся, Олександр Постернак впевнено йде до поставлених цілей.
«Цілі мої прості — далі продовжувати жити, робити щось добре, розвиватися, читати, допомагати іншим, спілкуватися, подорожувати. Особисті мрії, як завжди у всіх, найпростіші: купити машину, купити будинок, заробити мільйон, — ділиться з усмішкою Олександр Постернак. — А найголовніша моя мрія — щоб закінчилась війна, щоб всі хлопці і дівчата повернулися додому цілі та неушкоджені до своїх сімей. Щоб продовжили далі жити своє прекрасне життя».