Для більшості українців травень 1986-го був часом тривожного очікування, але для молодого лейтенанта міліції Олександра Рябоконя він став часом екстремальної служби в 10-кілометровій зоні відчуження.
До квітня 1986-го Олександр Рябоконь працював «на передовій» виховання молоді — в інспекції у справах неповнолітніх в Тростянці. Це були насичені будні: рейди стежками Ободівки, чергування на дискотеках та поїздки в піонерські табори. Молодий лейтенант знав кожен закуток біля місцевих цукрових заводів, де збиралися підлітки.
Попри скепсис керівництва, він цілеспрямовано здобував вищу освіту в Одеському університеті імені Мечникова. Життя здавалося стабільним і зрозумілим: улюблена робота, навчання та молода родина, де підростали трирічна донька та шестимісячний син. Проте чорнобильський травень уже готував для офіцера зовсім інший іспит.
Чорнобиль увірвався в життя Олександра 2 травня — саме в день його народження. Замість святкового столу — тривожна валіза, триденний сухпайок і наказ: негайно з’явитися до Вінницького УВС.
«Нас попередили: жодних металевих предметів. Годинники, обручки, навіть жетони з ключами — все наказали здати. Про фотоапарати й мови не було», — згадує ліквідатор.
Олександра призначили начальником лінійного відділу. У його підпорядкуванні — 30 чоловік. База в селі Сидоровичі, а попереду — щоденні 24-годинні зміни в самому епіцентрі лиха.
«Ми працювали в кедах і звичайних куртках, а дозиметри-авторучки часто просто “зашкалювали”», — згадує Олександр Іванович.
5 травня група Рябоконя вперше побачила те, що не вкладалося в голові: через радіаційний вітер молоде травневе листя з одного боку дерев стало рудим і крихким, наче обпалена фольга. Головним завданням оперативників став обхід житлових секторів Чорнобиля, охорона держустанов та евакуація найбільш вразливих — шкіл і молодих сімей.
У селі Лелів, за 10 км від реактора, рівень радіації сягав 200 мілірентген на годину — це в сотні разів більше за норму. Саме там офіцери зустріли перших «самоселів» — старих, які ховалися в лісах, не розуміючи, чому вони мають покидати землю своїх предків.
7 травня стало днем найвищої напруги. Виникла загроза теплового вибуху через потрапляння графіту в підреакторний басейн. Силу ймовірної катастрофи порівнювали з водневою бомбою. Офіцери отримали наказ: шукати глибокі підвали та чекати. Ці години під палючим сонцем стали найважчим іспитом на мужність.
Вже 8–9 травня робота перемістилася до села Копачі, у безпосередню близькість до ЧАЕС. Тут правоохоронці фіксували створення перших «могильників» для техніки, яка за лічені години служби перетворювалася на смертельно небезпечне радіоактивне сміття.
Найважчим етапом стали 11–13 травня, які Олександр провів у самому місті Прип’ять. Оскільки рівень радіації був критичним, пересуватися дозволялося лише всередині БМП (бойової машини піхоти), внутрішні стінки якої були додатково оббиті свинцевими пластинами.
«Я був старшим екіпажу. Ми виїжджали на вулицю Будівельників, перевіряли квартири, де могли залишитися люди. З даху ресторану “Електрон” я бачив четвертий реактор — до нього було не більше півтора кілометра. Над головами постійно гули вертольоти, що скидали пісок у розпечене жерло», — згадує ліквідатор.
На КПП Олександр Рябоконь зустрів колег із Києва, чий вигляд вражав: неприродний синюватий колір шкіри свідчив про жорстке опромінення. Цей феномен, відомий як “ядерна засмага”, став для офіцера чітким маркером смертельної небезпеки, у якій працювали його колеги».
Повернення додому 19 травня не було схожим на повернення героя. Ліквідаторів везли приховано, у закритих УАЗиках, переодягненими у специфічні чорні костюми. Але приховати наслідки опромінення було неможливо. Вже у липні, під час сесії в Одесі, організм дав збій: температура під 41°C, запаморочення, астенія. Місяць у госпіталі у Вінниці став початком довгої медичної епопеї. У ті часи лікарям забороняли ставити діагноз «променева хвороба», замінюючи його загальними фразами про «астенічний синдром», «вегетосудинна дистонія» або «запалення легень». Навіть отриману дозу в 47 бер пізніше в документах «перетворили» на 17,2, зменшивши реальні показники майже втричі.
Сьогодні, Олександр Іванович згадує не лише жахи Чорнобиля, а й побратимів, багатьох із яких уже немає серед живих. Його історія — це приклад того, як професійний обов’язок стає особистим подвигом, а пам’ять — єдиним способом не допустити повторення трагедії.