Сьогодні, 8 травня, разом із усім цивілізованим світом Україна відзначає День пам’яті та примирення — день шани тим, хто боровся з нацизмом, хто пройшов крізь страхіття війни, хто заплатив надто високу ціну за майбутнє людства.
Цей день — не про паради й тріумфи. Це день роздумів про біль, втрати та ціну перемоги. День нагадування про ті історичні уроки, які не має права забути жодна нація.
Вже понад десять років Україна долучилася до європейської традиції вшанування памʼяті — гідно, без пафосу та пропаганди. Адже для українців Друга світова війна була не лише війною держав, а боротьбою за власне виживання, свободу та право на ідентичність.
З перших днів війни українські землі стали ареною жорстоких боїв. 1 вересня 1939 року нацистські війська вторглися до Польщі, згодом — на українські території. А 22 червня 1941-го почалося масштабне протистояння між Третім Рейхом і СРСР — уже на всій території України. Українці опинилися по різні боки фронту, часто змушені воювати в чужих арміях, гинучи за чужі імперські інтереси.
Та навіть після перемоги 1945 року Україна не отримала омріяної свободи. Репресії, депортації, голод, нищення церков, знищення культурної еліти — такою була «ціна» миру під радянською владою. Друга світова війна для нас — це не лише героїзм, а й трагедія, спричинена як нацистською, так і комуністичною ідеологією.
Втім, український народ зробив величезний внесок у перемогу над нацизмом. Понад 8 мільйонів українських життів було втрачено у цій війні. І попри це, мир так і не настав.
Сьогодні ми знову боремося за свободу — вже проти нової тоталітарної ідеології, що намагається виправдати свою агресію пам’яттю про минулу перемогу. І сьогоднішній день — це не про культ перемоги. Це про відповідальність. Про пам’ять, яка не дає повторити жахіття минулого.