Родинам загиблих Захисників передали державні відзнаки як символ мужності, самопожертви та незламної любові до України.
Сьогодні, 23 березня, у Тростянецькій громаді відбулася подія, сповнена болю, тиші та глибокої вдячності. У сесійній залі зібралися, аби виконати почесну, але водночас надзвичайно важку місію — вшанувати подвиг земляків і передати державні нагороди родинам полеглих Захисників України.
Про це повідомляють на сторінці Тростянецької селищної територіальної громади.
Цей день став нагадуванням про високу ціну свободи. Адже за кожною відзнакою — життя, віддане за Батьківщину, за мир і майбутнє. Це не просто нагороди — це символи честі, мужності й безмежної любові до рідної землі.
Війна безжально забирає найкращих. Уже 115 Героїв Тростянецької громади відійшли у вічність, залишивши по собі світлу пам’ять, невимовний біль для рідних і вдячність у серцях усіх, хто живе під мирним небом завдяки їхній жертві.
За особисту мужність, незламність духу та самовіддане служіння Українському народові державними нагородами (посмертно) відзначено чотирьох воїнів.
Старший сержант В’ячеслав Паньків, інспектор Державної прикордонної служби України із селища Дубина, загинув 25 серпня 2025 року під час бою на Донеччині. Орден «За мужність» ІІІ ступеня передали його батькам, дружині та сину.
Солдат Руслан Оржеховський, водій танкової роти 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», спочатку рятував людей з окупованої Херсонщини, а згодом став на захист України зі зброєю в руках. Він загинув 1 липня 2024 року на Покровському напрямку. Нагороду вручили його дружині та двом синам.
Солдат Олександр Тягленко із Тростянця, стрілець-санітар батальйону «Запоріжжя», загинув 4 січня 2023 року під час ворожого танкового обстрілу. Орден передали його матері.
Матрос Андрій Далекий із села Четвертинівка, водій взводу технічної розвідки морської піхоти, загинув 27 листопада 2024 року на Донеччині під час виконання бойового завдання. Його відзначили почесним нагрудним знаком «За сумлінну службу», який отримали мати, сестра та донька.
У залі панувала тиша — особлива, глибока, наповнена болем і водночас гідністю. У цій тиші звучали невимовні слова вдячності, гордості та шани до тих, хто віддав своє життя за Україну.