Полон, катування, сотні кілометрів надії та мрія про дім. Захисник Павло Шишкін повернувся до рідного Ладижина після майже чотирьох років російської неволі, зберігши найцінніше — віру, людяність і бажання жити.
24 лютого 2022 року для Павла Шишкіна почалося не зі звичного ранку, а зі слів побратима: «Паш, вставай, війна». Тоді 22-річний контрактник 36-ї окремої бригади морської піхоти навіть не здогадувався, що попереду на нього чекають оборона Маріуполя, виснажливий прорив із оточення, російський полон і майже чотири роки боротьби за право повернутися додому.
Про це розповіли на сторінці Поговоримо! Ладижин.
Уродженець Ладижина після навчання в Одеському морехідному коледжі свідомо обрав військову службу. На контракт пішов восени 2021 року, а вже за кілька місяців опинився під Маріуполем.
Перші дні повномасштабного вторгнення він згадує без паніки. Каже, тоді більше відчував відповідальність і бажання захистити країну. Найстрашнішими були авіаудари, які буквально стирали будівлі із землі. Під час одного з них Павло дивом залишився живим після вибуху авіабомби.
Коли становище оборонців стало критичним, військові вирішили прориватися з оточення. Під шквальним вогнем, із пораненими побратимами та майже без шансів вони кілька днів пробивалися окупованою територією. Загалом група подолала близько двохсот кілометрів, однак наприкінці шляху потрапила в полон.
Спочатку були допити й катування в Мелітополі, далі — колонії у Воронежі, Ростові та далекому Іжевську. Побиття, психологічний тиск і постійне приниження стали буденністю. Проте, за словами Павла, навіть у найтемніші моменти полонені знаходили сили підтримувати один одного.
Найбільше допомагали думки про дім.
«Я співав пісні, вчив вірші, будував плани на майбутнє і постійно думав, як добре вдома», — згадує військовий.
Саме ці прості речі не дозволили йому втратити себе.
Звістку про обмін Павло сприйняв із недовірою. Лише коли до автобуса зайшов представник України з синьо-жовтим прапором, повірив, що найстрашніше позаду.
Повернення стало для нього справжнім потрясінням. Уздовж дороги людей із квітами, прапорами та плакатами він бачив уперше за багато років. А в Ладижині на нього чекали рідні, друзі й містяни, які весь цей час не переставали вірити, що захисник повернеться.
Сьогодні Павло поступово звикає до мирного життя. Він мріє про сім’ю, дітей, власну справу та спокійні ранки без сирен. Поруч із ним — кохана Діана, з якою вони планують весілля.
Попри пережите, військовий не приховує: найбільше його болить байдужість окремих людей до війни. Адже він надто добре знає ціну свободи.
Історія Павла Шишкіна — це не лише розповідь про полон. Це історія людини, яка пройшла крізь війну, катування й роки неволі, але не дозволила ворогу забрати найголовніше — любов до України, віру в людей і мрію про звичайне мирне життя.