Від повернення із забуття творчої спадщини Василя Стуса до сучасного переосмислення Трипілля та історичних постатей на театральній сцені — МХП продовжує підтримувати культурні проєкти, які формують українську ідентичність і працюють на майбутнє країни.
Серед нових проєктів компанії — 15-томне Повне зібрання творів Василя Стуса, мюзикл творчого об’єднання МУР «Грай, [Марку]» про Євгена Чикаленка та мультимедійна платформа «Україна. Світ Трипілля».
Чому бізнес продовжує інвестувати в культуру під час війни, як оцінювати результат таких вкладень і хто загалом має відповідати за розвиток української культури — розповідає Юрій Мельник, заступник СЕО МХП зі сталого розвитку та голова Наглядової ради Благодійного фонду «МХП-Громаді».
Навіщо бізнесу культура під час війни
Юрій Мельник вважає, що найкраще пояснити необхідність культурних інвестицій можна через конкретні проєкти.
«Я б відповів на це конкретними прикладами. Візьмімо Василя Стуса. За 35 років незалежності України так і не з’явилося справді повного, науково коментованого зібрання його творів. Не тому, що бракувало уваги до Стуса чи розуміння масштабу його постаті. Просто такий проєкт потребує років роботи дослідників, архівістів, редакторів, видавців і, відповідно, довгострокового фінансування.
Ми працюємо з цією темою вже кілька років. У 2023-му підтримали Музей Василя Стуса в селі Рахнівка на Вінниччині. У 2024-му разом із «Локальною історією» зробили спеціальний випуск журналу про його життя і творчість. Наступним кроком стало партнерство з видавництвом «Смолоскип» і СтусЦентром у підготовці Повного зібрання творів Василя Стуса у 15 томах» .
«Уже перший том показує масштаб роботи. У ньому зібрані тексти раннього періоду Стуса, розширені наукові коментарі, раніше не опубліковані есеї та листи, частина з них іноземними мовами, маловідомі поетичні тексти.
У наступних томах будуть і матеріали, які раніше не публікувалися: документи слідчих справ КДБ, особисті свідчення Стуса, розшифровані зошити з часів слідства, переклад міфологічного словника, робочі конспекти з його роздумами про українську та світову літературу.
Без фінансової підтримки частина цієї спадщини могла б і далі залишатися в архівах. А зараз, коли питання української ідентичності для нас особливо важливе, ці тексти, навпаки, потрібно повертати людям», – зазначає Юрій Мельник.
Стус, якого повертають із архівів
Дмитро Стус, президент СтусЦентру та син поета, зазначає, що повне зібрання творів має допомогти читачам побачити Василя Стуса не лише як видатного поета, а й як особистість із непростим життєвим шляхом.
«Спадщина Василя Стуса – це насамперед історія про внутрішню свободу та шлях людини, яка щодня обирала бути собою. Це зібрання дає змогу побачити цілісну траєкторію його життя: від перших ліричних спроб до зрілої, безкомпромісної поезії. Ми хочемо, щоб читач відчув живу особистість в усьому його драматизмі та складності.
З Трипіллям інша історія. Ми маємо унікальний пласт минулого, пов’язаний із цивілізацією, яка існувала понад сім тисяч років тому і залишила по собі, зокрема, великі поселення на території сучасної України. Але для багатьох знання про Трипілля досі закінчуються кількома абзацами зі шкільного підручника.
Тому за підтримки Благодійного фонду «МХП-Громаді» у стратегічному партнерстві з ГО «Наша Основа» розвиваємо платформу «Україна. Світ Трипілля». Хочемо говорити про цю історію сучасною мовою і з різними аудиторіями.
Уже вийшов історико-пригодницький роман Олександра Зінченка «Два мільйони світанків. Трипільська таємниця» у партнерстві з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», спеціальний випуск журналу «Антиквар» українською та англійською мовами. Зокрема, наступними стануть проєкти, реалізовані спільно з Українським культурним фондом. Це театральна вистава «Не розходьтесь. Трипілля» та VR-виставка – віртуальний музей із відцифрованими артефактами з чотирьох музейних зібрань.
Нам важливо, щоб знання про Трипілля не залишалося лише темою для науковців чи підручників, а стало частиною сучасної розмови про Україну – і тут, і за кордоном».
Трипілля як сучасна розмова про Україну
Третій Президент України Віктор Ющенко також наголошує на значенні платформи «Україна. Світ Трипілля» для переосмислення української історії та культури.
Юрій Мельник зазначає:
«Культурно-просвітницька платформа «Україна. Світ Трипілля» – це розмова про наше місце у великій європейській історії, про тяглість українського культурного простору і про право українців знати, осмислювати й представляти світові власну історію.
Сьогодні, коли Україна веде війну за своє існування, ми особливо гостро повинні розуміти, що культура, історія, археологія, наука, освіта – не периферія державної політики, а складові національної безпеки. Нація, яка знає своє коріння, розуміє свою самість і усвідомлює цінність власної культурної спадщини, значно сильніша перед будь-якими спробами позбавити її ідентичності».
Ще одним прикладом культурного інвестування Мельник називає Євгена Чикаленка — одного з найуспішніших українських підприємців початку ХХ століття. Він вкладав власні кошти в українську пресу, освіту та культуру ще до появи незалежної української держави:
«Ще один приклад – Євген Чикаленко. Один із найуспішніших українських підприємців початку ХХ століття, який вкладав власні кошти в українську пресу, освіту й культуру в час, коли незалежної української держави ще не існувало. Він добре розумів просту річ: якщо хочеш, щоб українська мова, культура й освіта мали майбутнє, недостатньо говорити, що вони важливі. У них потрібно вкладати ресурс.
Минуло понад сто років, але для українського бізнесу це питання нікуди не зникло. Яку роль ми готові відігравати в суспільстві, крім своєї прямої економічної функції?
Важливо й те, як говорити про такі постаті сьогодні. Про Чикаленка можна написати ще одну хорошу історичну книжку – і вона потрібна. Але її прочитає певна аудиторія. А можна зробити сучасний мюзикл і познайомити з Чикаленком тисячі людей, які до цього могли взагалі не знати його імені. Саме тому МХП стала генеральним партнером нового мюзиклу МУР «Грай, [Марку]».
Чикаленко на сцені: як історію зробити масовою
Засновник творчого об’єднання МУР Олександр Хоменко пояснює, що в основі мюзиклу «Грай, [Марку]» лежить питання про те, чи були марними зусилля людей, які працювали заради майбутнього України.
«Чи не було все це дарма?» – ключове питання вистави «Грай, [Марку]». Це історія про людину, яка робила все заради того, щоб Україна була, – у часи, коли про неї страшно було навіть мріяти. Та її головні антагоністи – насправді такі самі протагоністи: хороші люди, кожен із яких по-своєму бачить Україну прекрасною, але не здатен домовитися з іншими. Чи вдалося герою здійснити задумане – вирішуватиме глядач», – наголошує Юрій.
У межах цієї співпраці також створили освітнє відео про Вікентія Хвойку — археолога, який відкрив Трипільську культуру.
«У межах цієї співпраці ми також створили освітнє відео про Вікентія Хвойку – археолога, який відкрив Трипільську культуру. Це той самий принцип: брати важливу для України історію і знаходити сучасну форму, через яку її відкриє нова аудиторія.
Для мене ці три приклади і є відповіддю на питання, навіщо вкладати в культуру. Щоб важливі тексти не залишалися в архівах. Щоб наша історія не закінчувалася кількома сторінками підручника. Щоб важливі для України постаті не ставали просто іменами вулиць.
І щоб українського контенту ставало більше. Хорошого, сучасного, різного. Такого, який люди обирають не тому, що «треба підтримати українське», а тому, що його справді хочеться читати, дивитися чи слухати», – наголошує він.
Які культурні проєкти варто підтримувати
Юрій Мельник вважає, що бізнесу не варто обмежувати підтримку одним форматом або жанром. Українська культура охоплює музеї, архіви, дослідження історичної спадщини, книжки, театр, кіно, музику, сучасне мистецтво та освітні проєкти:
«Я б не прив’язувався до одного формату чи жанру. Українська культура дуже різна, і це добре. Є музеї, архіви, дослідження історичної спадщини, книжки, театр, кіно, музика, сучасне мистецтво, освітні проєкти. Важливо інше – дивитися трохи наперед. Є речі, які потрібно встигнути зберегти або відновити зараз.
Є теми, які варто заново досліджувати й повертати в суспільну розмову. А є нові речі, які створюються сьогодні і, можливо, через десять, двадцять чи п’ятдесят років самі стануть частиною нашої культурної спадщини. Те саме Трипілля – хороший приклад. Академічне дослідження потрібне, але має свою аудиторію. Книжка, виставка, фільм чи інший сучасний формат можуть привести до цієї теми людей, які ніколи не відкриють наукове видання. Тому нам цікаві проєкти, які мають продовження і працюють на перспективу.
При цьому для мене важливо, що не бізнес має вирішувати, якою повинна бути українська культура. Є автори, дослідники, куратори, митці, культурні інституції – люди, які професійно цим займаються. Мені близька інша модель партнерства. Коли бізнес не приходить у культуру зі своїм баченням того, якою вона має бути, а підтримує тих, хто цю культуру створює.
Дає ресурс, допомагає сильній ідеї відбутися, знайти свою аудиторію і розвиватися далі.
Ми отримали від попередніх поколінь величезну культурну спадщину. Було б добре не тільки зберегти й передати її далі, а й залишити після себе щось своє».
Як виміряти те, що не завжди можна порахувати
Оцінювати результати культурних інвестицій можна за низкою кількісних показників — кількістю глядачів і читачів, відвідуваністю музеїв та виставок, накладами книжок, кількістю учасників освітніх програм, географією аудиторії та міжнародним поширенням.
Водночас частина ефекту культурних проєктів проявляється лише через роки.
«Частину результатів можна порахувати досить просто: кількість глядачів і читачів, відвідуваність музею чи виставки, наклад книжки, кількість учасників освітньої програми, географія аудиторії, міжнародне поширення», – стверджує голова Наглядової ради Благодійного фонду «МХП-Громаді».
«Але є речі, результат яких проявляється не одразу. У бізнесі ми звикли швидше бачити віддачу від інвестицій: є фінансові показники, продажі, виробництво, частка ринку. З культурою все працює трохи інакше. Іноді ми вкладаємо сьогодні в те, справжню цінність чого побачимо через десять чи двадцять років.
Хороший приклад – монографія «Вічно сучасний» про Григорія Сковороду. За підтримки МХП було видано масштабне наукове дослідження обсягом 525 сторінок, над яким працювали 52 автори – представники провідних університетів, наукових інститутів і музеїв.
У виданні зібрано матеріали з архівів, музейних колекцій і мистецьких творів. Монографія підсумовує десятиліття досліджень спадщини Сковороди і робить ці знання доступнішими для дослідників, викладачів, студентів, видавців. Тому результат я б оцінював по-різному. Є те, що можна порахувати вже сьогодні: аудиторія, охоплення, продажі, відвідуваність, кількість учасників, міжнародна присутність. А є те, що побачимо з часом. Чи зросла увага до теми? Чи з’явилися нові дослідження? Чи почали про неї більше говорити в освіті, медіа, культурі?»
« І є речі, які взагалі важко перевести в цифри. Наприклад, чи змінила книжка, вистава або виставка те, як конкретна людина дивиться на українську історію. Тому я б не оцінював культурні проєкти одним KPI і точно не обмежувався результатами одного року. Тут потрібен довший горизонт».
Чому українське має конкурувати за увагу
На думку Юрія Мельника, український культурний продукт має бути не лише доступним, а й конкурентним. У сучасному інформаційному середовищі він змагається за увагу аудиторії з культурними продуктами з усього світу.
«Українське має бути цікавим. Думаю, це головне. За увагу людини сьогодні конкурують тисячі книжок, фільмів, музичних релізів, вистав, серіалів і культурних продуктів з усього світу. І самого факту, що продукт український, недостатньо, щоб людина його обрала. Його має хотітися прочитати, подивитися, почути, обговорити.
Важлива не тільки якість самого продукту, а й те, як ми про нього говоримо. Одна й та сама історія може залишитися відомою вузькому колу людей, а може стати частиною масової культури. Багато залежить від того, як її розповісти.
Хороший приклад – «Енеїда» Театру Ветеранів під художнім керівництвом Ахтема Сеітаблаєва. Класичний текст Котляревського отримує сучасне прочитання через досвід військовослужбовців і ветеранів. Людина приходить на виставу і через неї заново зустрічається з частиною власної культурної спадщини.
Схожий принцип працює з платівкою «Спроможні», яка стала першим в Україні вініловим релізом сучасної академічної музики. Її записала Національна капела солістів «Київська камерата» під керівництвом Богдани Півненко, зібравши твори українських композиторів різних поколінь.
У презентації альбому взяли участь генеральний директор Метрополітен-опери Пітер Гелб та відома канадсько-американська диригентка Кері-Лінн Вілсон – засновниця і музична керівниця Ukrainian Freedom Orchestra та головна диригентка Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Саме «Київська камерата» під її орудою наживо представила музику зі «Спроможних». Твори з альбому вже звучали на провідних світових сценах, зокрема в Carnegie Hall і Берлінській філармонії.
Це спосіб представити українську академічну музику новій аудиторії в сучасному форматі – і в Україні, і за кордоном».
Окремим напрямом залишається освіта. «Школа національної ідентичності» об’єднує бізнес, експертів, громадський сектор і державу, щоб дати вчителям та громадам практичні інструменти для роботи з українською національною й громадянською ідентичністю дітей і молоді.
«Для мене все це про одне: українська культура має бути присутньою в різних форматах і просторах – від школи й музею до кінотеатру, сцени чи музичного фестивалю. Тому я б говорив не стільки про те, скільки українського контенту ми створюємо, скільки про те, чи здатен він конкурувати за увагу. Хорошу книжку має хотітися читати. Хороший фільм – дивитися. На хороший концерт – іти.
І тут важливий не лише сам продукт. Важливо, чи легко його знайти, купити, подивитися, послухати. Навіть дуже хороша річ не стане частиною повсякденного життя, якщо про неї знає вузьке коло людей.
Тому для мене мета навіть не в тому, щоб люди «обирали українське». Хочеться, щоб українське було настільки природною частиною нашого життя, що нам не доводилося окремо пояснювати, чому його варто обирати», – наголошує Юрій Мельник.
Що отримує бізнес від культурних інвестицій
Культурні проєкти можуть впливати і на репутацію компанії, довіру до неї та сприйняття її ролі в суспільстві. Водночас Мельник стверджує, що це не має бути головною мотивацією для участі бізнесу в культурних ініціативах.
«Було б не зовсім чесно говорити, що такі проєкти нічого не дають самому бізнесу. Звичайно, вони впливають на репутацію компанії, довіру до неї, на те, як люди бачать її роль у суспільстві. Але я б не починав із цього.
Якщо компанія заходить у культурний проєкт тільки тому, що хоче отримати охоплення чи згадки в медіа, це дуже швидко стає помітно. Для нас важливо спочатку відповісти на інше питання: чи є в цьому проєкті цінність? Чи з’явиться завдяки йому щось, чого без цієї підтримки могло б не бути? Чи знайде воно свою аудиторію? А вже потім можна говорити про те, що отримує компанія».
Хто має відповідати за розвиток культури
Юрій Мельник вважає, що відповідальність за розвиток української культури не може лежати на одному учаснику. Кожен із секторів має власну роль — від створення культурного продукту до його фінансування, збереження та поширення:
«Я не думаю, що тут може бути один відповідальний. Митці, автори, дослідники та культурні інституції створюють культурний продукт, працюють із темами, шукають нові форми. Громади зберігають локальну культурну спадщину і роблять її частиною життя своїх територій.
У держави своя роль – музеї, архіви, збереження спадщини, системні програми підтримки культури. Бізнес може дати додатковий ресурс, партнерства, управлінську експертизу, допомогти сильним проєктам стати більшими і дійти до ширшої аудиторії.
При цьому я не думаю, що бізнес має перебирати на себе функцію держави. І так само не думаю, що він має приходити до митців і пояснювати їм, яку культуру потрібно створювати. Нормальна модель – коли кожен робить те, у чому він сильний. Держава створює умови. Культурне середовище створює зміст. Бізнес може допомогти ресурсом і можливостями.
Культуру неможливо розвивати силами одного учасника. Це те, що ми маємо робити разом».
У МХП вважають, що довгостроковим результатом таких інвестицій має стати поява нових культурних продуктів, які з часом сприйматимуться як невід’ємна частина української спадщини.
«І, мабуть, найкращий результат наших сьогоднішніх інвестицій – якщо через десять чи двадцять років частина проєктів, які ми зараз підтримуємо, вже не потребуватиме пояснення, чому вони важливі. Вони просто будуть частиною української культури», – підсумовує заступник СЕО МХП зі сталого розвитку та голова Наглядової ради Благодійного фонду «МХП-Громаді».